Найкращі романи про Другу світову написали німці. Бо вони її програли
Андрухович відкладає книжку на пів року, щоб перечитати чужим оком. Жадан віддає на редагування зразу
Чого бракує Чернівцям, то це моря. Підсвідомо хочеться, щоб ці вулички закінчувалися сходами на набережну. З другого боку, щастя, що його тут нема. Бо стільки відпочивальників наїхало б. Такий егоїстичний парадокс: подорожувати люблю, а туристів ні, каже літературознавець і есеїст Олександр Бойченко, 49 років.
Сідаємо на літньому майданчику ресторану на пішохідній вулиці Кобилянської. Спілкуємося в останній день поетичного фестивалю Meridian Czernowitz у вересні. Місто ввійшло до червоної зони карантину. Поїзди Чернівці Київ пустили зі Снятина Івано-Франківської області.
Якщо буде час до потяга, зможете розвіяти для себе міф, як бідували українські письменники. Принаймні декотрі і принаймні тут, на заході. У Снятині мені найбільше подобається будинок, де жив Марко Черемшина. Я в такому теж побідував би. Правда, він адвокатом працював, може, в цьому секрет, продовжує Бойченко.
Неподалік Снятина є село Русів, де жив Василь Стефаник. Багата хата, ставок біля неї. Про Стефаника я міг би говорити нон-стоп. Раз на рік перечитую всього. У мене є історично цінне видання. Львів, 1942 рік. Ніби "німецько-фашистська окупація", а от видали повне зібрання художніх творів Стефаника українською. Ця книжка в мене від дружини Оксани. Її численна родина це галичани, кілька були в УПА. А Стефаника я зокрема для того перечитую, щоб переконатися, що в Україні є якісь незмінні речі. Знаходжу фразу: "Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри". Ясно, думаю, таки є щось незмінне.
За Стефаника! підіймаємо келихи червоного сухого вина.
Усе йде до того, що літературні фестивалі будуть онлайн.
Це вже без мене. Я нікому не присягав довічно модерувати літературні заходи. 12 років тому звільнився з університету, щоби писати, перекладати, редагувати. Тобто сидіти вдома за комп'ютером. Відповідно, Меридіан, Львівський форум, Книжковий арсенал якраз для того мені й потрібні, щоб раз на якийсь час вийти на люди й поспілкуватися. А якщо фестиваль має виглядати так, що я далі сиджу перед монітором, то ні, дякую. Не вмію говорити в монітор, мені треба живих людей. За це ненавиджу всілякі стрими зі своїх виступів. Це як акторська гра. Грати на сцені театру і грати на кінокамеру це різні професії. На виступі я звертаюся до людей, які є в залі. А в трансляції через камеру це часто видається дурнуватим.
Це ж справді корисно для людини, яка працює зі словом, виходити і чути його?
Для мене як колумніста це, може, найважливіше. Дочці було років 6. Я сидів над текстом, вона підійшла, сперлася на плече й питає: "А звідки ти береш, ото шо пишеш?" "З голови", кажу. "А шо будеш робити, як там всьо закінчиться?"
Відчуваю, що цей момент настає. Щоб писати три-чотири колонки на місяць, треба десь черпати матеріал. Перед цим я 20 років щотижня, якщо був в Україні, їздив у село, де жила бабця і де живе мати. А за останні пів року я туди потрапив один раз. Так само кожна поїздка кудись за кордон з українцями в автобусі, кожен потяг, літак це або особисті пригоди, або якісь підслухані історії. Без цього я тепер в умовах карантину страждаю найбільше.
Нідерландський живописець Пітер Брейгель-старший ходив на селянські весілля і вдавав гостя від молодого чи молодої, щоб малювати ці образи. Весіль ми у Чернівцях багато побачили, незважаючи на карантин. А в Полтаві, наприклад, поетичний фестиваль скасували. Чому весіллям можна, а культурі ні?
Кому приспічило женитися, той, мабуть, поводиться наполегливіше, ніж той, хто хотів би виступити на літературному вечорі. Я не лікар, щоб професійно говорити про епідемію. Але на хлопський розум, очевидно, що дії влади на всіх рівнях як мінімум нелогічні. На День Незалежності в Чернівцях оголосили червону зону. Я йшов по вулиці Кобилянської. Бачу: все зачинено, але два заклади працюють. І там купа народу. Запитую знайомого, власника ресторану: як це? "Цих, відповідає, вже оштрафували від самого ранку. Вдруге сьогодні не оштрафують, то вони мусять бодай гроші відбити". А наступного дня міськрада дозволила працювати всім. Вийшло, що вчора штрафували навіть за столики на свіжому повітрі, а сьогодні, коли цифри ще вищі, вже можна сидіти всередині і заражатися, кому скільки влізе.
Новий роман Юрія Андруховича це подія?
Як для кого. Важко назвати подію, крім хіба що кінця світу, яка була би подією для всіх. Наше культурне середовище, як і суспільство загалом, ще ніколи не було на моїй пам'яті таким роздробленим, як сьогодні. А у таких письменників, як Андрухович, є віддані шанувальники, а є й затяті вороги, для яких усе, що він напише, завжди буде поганим. Та навіть ворогам доведеться визнати, що "Радіо Ніч" це роман. Після "Дванадцяти обручів" (вийшов 2003-го. Країна) про кожну Юркову книжку говорили, як про "не зовсім роман". "Таємниця" стилізована під інтерв'ю, "Лексикон інтимних міст" зібраний з мандрівних вражень, у "Коханцях Юстиції" є наскрізні теми, але самі тексти можна розглядати як окремі оповідання.
"Радіо Ніч" це "зовсім роман", причому написаний з таким натхненням, якого не було, може, від часів "Перверзії". Тому для мене це подія. Тут є двоє оповідачів. Один трохи як Цейтблом у "Докторі Фаустусі" Манна, він є біографом головного героя і розповідає його історію. Другий сам герой, Йос Ротський, який веде нічний радіоефір. Кожен із розділів Ротського закінчується оголошенням музичного номера. У цьому місці в книжці буде QR-код, щоб читач міг послухати пісню чи інструментальну композицію. Андрій Любка дружньо радив мені скористатися службовим становищем і ті коди підмінити, щоб замість Любомира Мельника чи Тома Вейтса у читацьких гаджетах вмикалися "Владімірскій централ" чи "Окурочєк", але аж на таке глибоке редагування я поки що не наважився.
Як вам це відчуття бути одним із перших читачів найкращих українських книжок за останні роки?
Мені ще й гроші за це платять. Тому треба подякувати Meridian Czernowitz і його президентові Святославу Померанцеву, який намагається, щоб я редагував усе, що він видає. Але іноді одночасно бере в роботу більше книжок, ніж я можу подужати.
Загалом я добрий редактор. Не в значенні хороший, а добродушний. Щоб потім не було конфліктів, завжди обговорюю з автором заздалегідь, наскільки масштабного втручання в текст він очікує.
Юрій Андрухович перфекціоніст. Написавши, відкладає книжку щонайменше на пів року, щоб потім перечитати чужим оком, побачити недоліки. Аж тоді, виправивши все, віддає мені. А це означає, що залишається радше коректорська робота, десь зняти повтор, підшукати синонім, замінити слово-два.
Із Сергієм Жаданом буває трохи інакше. Бо він пише швидко і текст віддає зразу. Може чогось не зауважити. Переробляю інколи фрази, міняю щось місцями, усуваю неузгодження, дотискаю якісь епізоди.
Андрій Любка й Артем Чех просять робити все, що вважаю за потрібне. Якщо це збірки оповідань, просять викидати слабші або такі, що не пасують до книжки в цілому. Ще не було випадку, щоб ми з авторами не дійшли згоди.
Не працюю за "американським" методом, коли редактор додає і викидає що завгодно, аби зробити цукерочку, бо відповідає перед видавництвом за продаж. Я за прибутки Meridian Czernowitz не відповідаю. І не роблю, як Максвелл Перкінс, із десятка сторінок Томаса Вулфа одне речення. Ну і ще таку маю приємність: коли хтось сторонній питає, чи я знаю, що скоро вийде книжка Андруховича чи Жадана, то я скромно опускаю очі й відповідаю, що так, чув щось краєм вуха.
Казали, що "Радіо Ніч" буде десь на 400 сторінок. А от "Амадока" Софії Андрухович чи "Книги Якова" Ольґи Токарчук за обсягом солідніше. Грубі книжки це світовий тренд?
Літературним критикам часто щастить таке щось напророчити, що потім збувається точно навпаки. 11 років тому я сказав, що грубі романи своє віджили. Через кілька місяців вийшов "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко на 832 сторінки. Який хоч і не належить до моїх улюблених, але розголос мав. Зрештою, я мусив би ще тоді подумати про загальносвітовий успіх роману Джонатана Літтелла Les Bienveillantes. Українською могло би звучати як "Прихильні". У сенсі богині прихильні, евменіди. Але не подумав. А тепер так, схоже, що це тренд. Лише останнім часом, крім "Амадоки" і перекладу "Книг Якова", у нас вийшла "Букова земля" Марії Матіос. Та й "Вічний календар" Василя Махна чималенький. Мене самого на карантині потягнуло перечитати "Зачаровану гору" Томаса Манна, яку я вже й так не раз перечитував. Його письмо збігається з ритмом карантинного життя, тим більше, що місцем дії є санаторій.
Коли я говорив про занепад великих за обсягом романів, то мав на увазі, що вони були характерними для дотелевізійної епохи. Люди вечорами сідали і вголос читали по 2030 сторінок Толстого, Дікенса, Золя і так далі. Багато романів друкували в газетах з продовженням, ніби ділили для читачів на серії. А потім настала епоха серіалів. А потім серіали зійшли на пси. А сьогодні раптом і серіали, і грубі романи знову переживають розквіт.
Про "Амадоку" що скажете?
Дуже сподобалася. Це таки великий, а не просто грубий роман. І в ньому якраз не грубо, а елегантно поєднано кілька ліній і кілька часів. Є сучасність із війною на Донбасі і марними, а навіть небезпечними спробами вкласти в голову безпам'ятного сєпара українську пам'ять. Є німецька окупація з Голокостом і українськими колабораціоністами, є ще давніший період неокласиків, який через Петрова-Домонтовича дотягується знову до Другої світової. А ще маємо відступи у ХVIII століття, в часи Сковороди і Баал Шем Това (єврейський праведник, у ХVIII ст. започаткував хасидський рух, одну з найвпливовіших течій у сучасному юдаїзмі. Країна). Що для мене несподівано в "Амадоці" якраз ця паралель. Ніби ми всі це знаємо, але якось не до кінця усвідомлюємо, що сьогоднішня Україна це земля і Баал Шем Това, і Сковороди. І вони більш-менш сучасники, які займалися чимось подібним кожен у своєму народі. А потім на цій землі запалав Голокост.
Уже написано пристойну книжку про нинішню війну?
Є цілий масив фронтової літератури, якого я ще не читав, відкладаю поки що. Ясно, що більшість там невисокого художнього рівня. Бо більшість усього, що створюється на світі, невисокого художнього рівня. Але це правда людей, які були на війні й мають моральне право про неї писати. І добре, що пишуть, бо все це згодиться для історії, для наших знань про війну. Тільки я ще трохи почекаю, щоб почути компетентні думки й у підсумку прочитати не 300, а скажімо, 30 найвартісніших.
З того, що читав, я не раз хвалив і "Точку нуль" Артема Чеха, й "Інтернат" Сергія Жадана, але вони обидві не дослівно про війну, не про фронтові дії. Жадан змалював війну цивільними очима, що було чесно, бо він сам не фронтовик. Чех написав про побут на війні. Як він каже, не захотів розказувати всі подробиці, які з поганого боку показали б українську армію. Спочатку треба виграти, а потім критикувати власні збройні сили. Та й не лише в цьому справа. У мене є приятель, він був командиром снайперського підрозділу. Зрозуміло, чим на війні займається снайпер. Після його повернення ми з ним хотіли наговорити книжку про все, що він бачив, робив, пережив. Але хто в нас тепер при владі? Ці ідіоти ще візьмуть і його чи згаданих ним людей за "виконання священного обов'язку" посадять. Тому і з цією книжкою доведеться почекати.
А взагалі, є сумна закономірність. Найкращі романи про Другу світову написали німці. Бо вони її програли. І якби я міг у Бога вибирати, то сказав би так: хай ми ліпше розгромимо вщент Росію і залишимося з графоманськими романами про війну. А хороші хай, ховаючись десь у тайзі, пише Захар Прілєпін.
У Київському театрі на лівому березі готують постановку "Хлібне перемир'я" за Жаданом. Режисер Стас Жирков сказав, що для нього найголовніший образ у цій п'єсі вагітна дружина фермера Марія. Весь час то народжує, то ні. Так і ми не знаємо, що робити з Донбасом.
Цікаво, чи Сергій думав про це, коли писав. Найкращі символи зазвичай виникають поза волею автора. Хоча якраз Жадан свідомо насичує тексти біблійними або міфологічними цитатами, алюзіями. Це робота з архетипами. З тим, що кожен носить у собі, навіть якщо свідомо цього не знає. Тому творчість Сергія і знаходить такий відгук у читачів. До слова, "Радіо Ніч" Андруховича теж якоюсь мірою про Йосипа і Марію.
Жадан вкотре ставить запитання. Література мусить давати відповіді?
У політично прибацаного, але творчо великого Гарсія Маркеса є гарне формулювання. Він, як знаєте, називав себе революціонером. А на запитання, в чому полягає його революційна діяльність, відповів, що єдиний революційний обов'язок письменника якомога краще писати. Оце єдине, що справді мусить література. На що дає відповіді Шекспір, Камю, Фолкнер? Вони радше ставлять запитання.
Багатьом досі не зрозуміло, чому ця війна почалася. Може, цю відповідь шукають у книжках.
Так, але, якщо автор пояснить усе прямолінійно, це буде поганий літературний твір. А якщо висловиться непрямо, то кожен читач зрозуміє цю відповідь по-своєму. Нічого не вдієш, так і має бути.
Література потрібна, щоб у наших головах тривали складні процеси. Щоб ми не думали лише про те, як заробити, заплатити за газ, що випити і з'їсти. А щоб постійно замислювалися: нам дано кілька десятиліть на цьому світі і що ми з ними робимо? Навіщо ми тут? Добра література ставить перед читачем ці запитання, але не може замість нього на них відповісти.
А якщо ми говоримо про новинки, які я редагував, то чому ви не хочете запитати про Таню Малярчук?
Хочемо.
Таня як авторка прозових творів від початку була однією з моїх найулюбленіших. Як редактор я вперше з нею працював аж на романі "Забуття". А на котромусь вечорі почув, як вона читає римовані вірші. І коли мені Слава Померанцев сказав, що Таня здала нам збірку віршів, я трохи злякався. З римованою та ще й слабо-тонічною поезією редактору працювати важко. Кожна зміна щось руйнує. Часом не знаєш, що ліпше: залишити неправильно чи викинути цілий вірш. Але ні, обійшлося без римування.
"За такі гріхи Бог ще подякує" це десь 70 просвітлених верлібрів. Від однорядкових до повноцінно сюжетних, на цілу сторінку. "Ніколи не бачила, як ти заплющуєш очі", каже так звана лірична героїня. А тоді думає, чи око під повікою схоже на квасолю. І раптом асоціативно перестрибує до своєї баби, яка знімала квасолю з горища "і казала, що всі ми колись помремо з голоду". Дзенське саторі якесь. І так 70 разів. Плюс там ще авторські колажі. Чудесна книжка.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_najkraschi-romani-pro-drugu-svitovu-napisali-nimci-bo-voni-yiyi-prograli/991442